Історія міста

Історія Яворова

Галицьке місто Яворів пройшло насичений і цікавий історичний шлях — від поселення на торговельному шляху Львів-Ярослав до міста-районного центруЛьвівської області незалежної України; тут жили і працювали яскраві особистості національної історії та культури.

Перебуваючи у різні періоди під владою королівської Польщі, Австро-Угорської монархії, німецько-фашистських загарбників, комуно-московських окупантів, яворівці активно боролися за своє національне визволення. Адже від заснування Яворова й до нинішнього дня у місті переважало українське населення[1].

Яворів з його околицями, як і інші регіони України, пережив важкі часи феодального, соціального і національного поневолення та руйнівних набігів монголо-татарських і турецьких орд. Найтривалішими поневолення були з боку Польщі та Угорщини (XIV–XVI століття), Великого Польсько-Литовського князівства (XVI століття), знову Польщі (XVI–XVIII століття), Австрії і Австро-Угорщини (XVIII — початок XX століття), Російсько-царської імперії (1914–1915 роки), Польщі (1919–1939 роки), Російсько-більшовицької імперії (1939–1941 роки), нацистської Німеччини (1941–1944 роки), і знову Російсько-більшовицької імперії (1944–1991 роки). Протягом століть Яворів неодноразово переносив спустошливі пожежі, а його населення — смертоносні епідемії. Проте і в таких умовах Яворів розвивав свою господарську діяльність, народні промисли, освіту, вів будівництво церков, самобутнє і неповторне мистецтво — різьба по дереву, вишивка, ткацтво, писанкарство, хорове мистецтво. Тут панував національний патріотизм. Свою національну ідентичність в Яворові бережуть — і правильно роблять.

Від першої згадки до 2-ї половини XVII століття

Вперше Яворів згадується 24 червня 1376 року в гродських і земських актах, де зафіксовано надання Владиславом Опольським братам Рейнгольду і Нитку сіл Нових Селиськ та Порудного, що на південному заході межували з Яворовом. Згодом на території краю виникають містечка Краківець, Немирів, Янів (тепер Івано-Франкове).

Деякий час Яворів був типовим західноукраїнським власницьким містечком: так, у 1470 році він став маєтністю шляхтича Петра Шамотульського.

1498 році молдавський господар Штефан ІІІ під час походу на Галичину з великою ордою турків і татар зруйнував Яворів. Ще один татарський набіг завдав шкоди місту в 1507 році.

На межі XV–XVI століть Яворів перейшов до володінь роду польських шляхтичів Ґурок.

Вже в 1515 р. згадується православна громада Яворова.

Саме знаходження Яворова на роздоріжжі важливих шляхів сприяло розвиткові в ньому торгівлі і ремесла. Тут були добре розвинуті шевство, столярство, ткацтво, грабарська і гончарна справа. Яворів, маючи численні ставки, був постачальником свіжої риби у Львів та інші великі міста. З кінця XVI ст. в місті діяло братство.

У середині XVI століття Яворів став королівським містом, а 2 липня 1569 року отримав від Сигізмунда-Августа привілей на магдебурзьке право — свідчення того, що тут активно розвивалися торгівля і ремісництво, влаштовувалися великі ярмарки із залученням іноземних купців.

На початку XVII століття Яворів став значним ремісничим і торговим центром, де проживало понад 2 тисячі населення. Тоді тут мешкало 20 шевців, 10ковалів, 16 різників, 9 кравців, 27 гончарів, 33 гарбарів. У Яворові були броварня, олійниця, чотири млини, воскобійня і склад солі. Яворівські купці вели жваву торгівлю з навколишніми містами, особливо зі Львовом. У цей же час до міста було перенесено друкарню Яна Шеліги, що видавала церковні книги. А1621 року засновано монастир василіянок. У 1630 р. монахи-домініканці насильно захопили костел святого Миколая в місті (був розгляд справи у суді, брав участь львівський римо-католицький єпископ Станіслав Ґроховський[2]).

Усередині XVII століття, а саме у 1648 р. яворівці взяли участь у національно-визвольній війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, відтак десятьох міщан Яворова з числа учасників було страчено, а на місто накладено контрибуцію.

Резиденція королів Польщі, за австрійського урядування

З другої половини XVII століття Яворів стає важливим центром політичного життя.

11 червня 1675 року в місті було укладено договір — «Яворівський трактат» — між Річчю Посполитою та Францією.[3][4] В часи король Польщі Яна ІІІ Собеського у 1647-84 рр. в Яворові зводиться дерев’яний замок. У ньому деякий час містився королівський монетний двір. Сюди для переговорів прибували посли різних країн. Саме в яворівській твердині король готувався до турецького походу 1676 р. До Дніпра звідси далеко. Але події Визвольної війни докотилися і в ці західні землі.

Не знати, що саме мав на увазі відомий дослідник української старовини Орест Мацюк, коли в своїх легендарних «Замках і фортецях Західної України» («Центр Європи», 1997, с. 10) писав, що в Яворові й зараз є замок, але туди немає ходу нікому, крім військових, що служать в яворівській частині. Правда, ні? Не знати. М. Орлович з цього приводу повідомляє спочатку, що від булої слави нічого не лишилося, а через рядок — що рештки замку слугують як в’язниця (арешт). З часів Собєського на початок XX ст. залишився лише вал в міському парку, замкова пивниця та купальня на ставу.

Після смерті Яна доходи з яворівських маєтків отримувала його вдова, Марія Казимира.

У квітні 1711 року у Яворів приїздить російський самодержець Петро І і гостює два тижні, ведучи переговори з французьким послом Валюзом, австрійським послом Шліяйнцом і турецькими васалами: семигородським князем Ракоці та молдавським господарем Кантемиром. Під час гостювання відбулися заручини Петра І з майбутньою російською імператрицею Катериною І[5].

У вересні 1768 року з метою залякування місцевого населення на площі Ринок були страчені 4 активні учасники гайдамацького повстання Коліївщини.

Після 1-го поділу Польщі (1772) Яворів — у складі Австрії (від 1867 року — Австро-Угорщина)[6]. Тоді ж Яворів одержав статус вільного міста, до якого напливали німецькі колоністи, які тут заснували різні підприємства.

У XIX столітті і аж до 1939 року Яворів — повітове місто.

Від середини XIX століття в Яворові відбувається українське культурно-патріотичне піднесення. Так, у 1848 визначний просвітницький діяч, парох о. Григорій Гинилевич створив у місті народну гвардію, яка налічувала 300 бійців і мала свій прапор (золотий лев на синьому тлі). Наприкінці цього ж століття парох Яворова, визначний український етнограф о. Йосип Лозинський заснував першу українську читальню (16 жовтня 1881 року).

Яворів у ХХ столітті і в наш час

Процеси культурного розвитку українців на шляху до політичного самовизначення тривали і на початку ХХ століття. Так, 30 серпня 1903 року створюється філія Товариства «Просвіта», яка проводить на Яворівщині просвітницьку роботу, висувались вимоги про відкриття українських шкіл. У 1904 створеноспортивне товариство «Січ», від 1908 року в Яворові діяла українська приватна гімназія «Рідної Школи», у цьому ж році в місті побудували й відкрилиНародний Дім.

У листопаді 1918 року яворівці взяли найактивнішу участь у національно-визвольних змаганнях, створенні ЗУНР. Зокрема, 1 листопада 1918 року з числа учнів гімназії була створена яворівська студентська чота; в результаті чітких дій влада у місті перейшла до українців. Першою жертвою боротьби за волю тоді став активний громадський діяч Степан Бриттан. Значна частина січовиків влилася в ряди УГА (10 квітня 1919 року було сфоровано Яворівську бригаду), у складі якої виборювали волю України. У бою під Мотовилівкою поліг і похований у Аскольдовій могилі в Києві сотник армії УНР, яворівець Микола Загаєвич.

Від 1919 року Яворів — у складі буржуазно-поміщицької Польщі, однак у місті триває розвиток українського політичного і культурного життя. Так, у 1920—1930-х роках у місті активно працювали товариства «Просвіта», «Сокіл» (засноване 1927), «Сільський господар» (кінець 1920-х, 30-ті), «Союз українок»(1926), «Луг» (1930), «Пласт» (заснований 1912)[7], у підпіллі діють осередки КПЗУ (з 1924), ОУН, які в умовах переслідування польською окупаційною владою не дають згаснути національній свідомості корінного населення. Створюється музей «Яворівщина» (1927—33).

У 1931 з ініціативи адвоката Михайла Фільца засновується філія Львівського Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка[8], справжніх патріотів свого краю виховує Українська гімназія «Рідна школа» ім. О. Маковея.

Перед вступом військ Червоної армії 26 вересня 1939 року в Яворів, німецька авіація бомбардувала місто, внаслідок чого було зруйновано історичне Велике передмістя. Від 1939 року Яворів з рештою Західної України — у складі УРСР, відтоді ж має статус міста.

У 1940—1950-х роках сотні яворівців у складі УПА боролися за волю України проти гітлерівських і більшовицьких окупантів.

У радянський період в Яворові комуністична влада закрила 2 древніх храми, давні національні традиції були під забороною, український патріотизмпереслідувався КДБ та іншими каральними службами.

Наприкінці 1980-их Яворів стає осередком українського національного піднесення — тут створюється суспільно-культурне Товариство ім. О. Маковея (1988), осередки НРУ (1989), «Просвіти» (1989), відроджується військово-спортивна організація «Січ» (1989). У 1989 році відкрито меморіальні таблиці о. Йосипу Лозинському, письменнику Осипу Маковею. У жовтні того ж року вперше в Україні розпочав відкриті Богослужіння для вірних УГКЦ в Гірній церкві о. Петро Зеленюх. 1 вересня 1990 року вийшло перше число нової демократичної газети «Яворівщина».

Від 1991 року — у складі незалежної України. Триває розбудова держави, український культурний розвиток. Так, у червні 1993 та 1998 років відбулися з’їзди викладачів та учнів Яворівської гімназії ім. О. Маковея.

Нині Яворів велично відзначає річниці незалежності України, ювілеї своїх земляків: О. Маковея, М. Вербицького, Й. Лозинського, налагоджує добросусідські відносини з прикордонними містами Ярославом та Любачевом та Венгожево (Республіка Польща).